Ві́нниця — місто на березі Південного Бугу, адміністративний центр Вінницької області, Вінницького району, значний історичний осередок східного Поділля, сучасний економічний і культурний центр держави. Центр Вінницької агломерації. Населення становить 372,4 тис. вінничан (2015 рік).
Клімат
Лежить місто на 49° пн.ш., тобто в середніх широтах, що визначає помірність її клімату. Для міста властиве тривале неспекотне, досить вологе літо та порівняно коротка не сувора зима. Середня температура січня −5,8°С, липня +18.3°С. Річна кількість опадів 638 мм.
Із несприятливих кліматичних явищ на території міста спостерігаються хуртовини (від 6 до 20 днів на рік), тумани в холодний період року (37-60 днів), грози з градом (3-5 днів). Тривалість світлового дня коливається від 8 до 16,5 годин.
Вулиці міста
Вулиці Вінниці — не лише транспортні шляхи, що з'єднують воєдино місто, це, насамперед, історія міста, історія держав, суспільних систем, режимів, які довелося йому пережити, і що знайшло своє відображення в назвах вулиць.
Докладніше про списки вулиць та площ можна знайти Вулиці Вінниці. Головна вулиця Вінниці — вулиця Соборна.
5 січня 2016 року були опубліковані нові назви 135 перейменованих вулиць, провулків, тупиків, проїздів у місті, які були затверджені рішенням міської ради, керуючись Законом України від 9 квітня 2015 року № 317 «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки»[5].
Частини міста
Історично склалися такі частини міста як Вишенька, Замостя, Каліча, Тяжилів, ДПЗ(місцевість), Академмістечко, Слов'янка,Сабарів, Пирогове, Малі Хутори, Старе місто, Хутір Шевченка, Єрусалимка, П'ятничани, Корея, Поділля, Свердловський масив,Військове містечко, Садки, Крива, Царське село, Академічний, Олієжир.
Історія
На території, яку займає сучасна Вінниця, люди оселялися з давніх часів. Археологи знайшли тут знаряддя праці епохи неоліту, поховання бронзового століття, ранньослов'янські поселення, що відносяться до черняхівської культури; пізніше тут жили племена, що входили до складу Київської Русі, Галицько-Волинського князівства. Виявлено зокрема поселення трипільської культури. З трипільського поселення на території міста походить крем'яна шліфована сокирка, яка нині зберігається в Національному музеї історії України в м. Києві[6].
Назва
Найімовірнішою основою назви вбачають старослов'янське вѣно — посаг за нареченою.[7] Появу такої назви пояснюють тим, що Вінниця і землі, що оточують її, були в XIV ст. захоплені литовським князем Ольгердом і подаровані ним його племінникам. Однак, «віно» є виключно юридичним терміном із шлюбного права, який застосовувався лише стосовно жінок; крім того, племінники залишалися васалами великого князя й увійшли в землю Подільську з його «презволения», а не внаслідок так званого дарування. Оскільки початковою назвою міста є Вѣничя (за Списком міст руських) або Вѣница (за літописами русько-литовськими), що збігається з назвою великої притоки Богу (Південного Бугу), у межиріччі яких власне розпочалося стале освоєння території Вінниці (за археологією, з першої чверті ХІІІ ст.), дане найменування необхідно вважати гідронімом аграрно-символічного (родинно-сакрального) змісту. При цьому однокорінними словами, крім вѣно, є насамперед старослов'янські слова вѣн — брат, родич, спільник, вѣна — ріка, притока, вѣнча — свято врожаю, вѣнди — родові знаки (і рибальські гачки як омонім), вѣ — гілка, рід (як омонім — також займенник «ми»).
В уривку «Західноруського, або Білоруського літопису „О Подолской земли“ вказано варіант назви „Бениця“.[8]
Назва міста мала багато різних варіантів транслітерації. Але 27 січня 2010 р. постановою кабінету міністрів N 55 було визначений єдиний варіант написання „Vinnytsia“.
Старовинна Вінниця
Заселені ці території були в давні часи. Із середини X століття тут поселились племена уличів і тиверців, що входили до складу Київської Русі. Згодом край відійшов доГалицько-Волинського князівства. Понад сто років тут панувала Золота Орда. На тлі внутрішніх ординських усобиць Брацлавщина (Брасійя арабських авторів ад-Дімашки та ал-Ідрісі, Прославія або Браславія флорентійської хроніки М.Віллані) вперше відокремилася від Орди внаслідок угорсько-брацлавського та угорсько-брацлавсько-польського походів — відповідно, 1352 та 1354 рр.
На цей час (не пізніше 1355 р.) у містах, що були „градами руськими“ регіональної групи „на Полі“, остаточно утвердився отаманський адміністративний устрій „за звичаєм“. Саме із цими отаманами довелося домовлятися державцям русько-литовського походження після перемоги у 1362 році війська литовського князя Ольгерданад татарами, їх спільником Дмитром, коли Поділля (Подолля, як стали називати край із містами навколо шляху „Великий Дол“ від Черкас до Кам'янця) потрапило під владу литовського князівства.
Племінники князя Ольгерда — Юрій, Олександр, Федір і Костянтин Коріятовичі, почали будувати в подільських містах фортеці вже як державні резиденції, а також засновувати нові міста-фортеці. В історіографії XIX—XX ст. вважалося, що серед них могла бути й Вінниця, однак, нові археологічні та документальні відомості це спростовують.
В документах 1363 року Вінниця не згадується: дата за принципом „не пізніше“ є так само ймовірною гіпотезою відносно битви напередодні (1362 р.), як і заснування отаманської Вінниці на згарищі руського града — не пізніше 1355 р. (відносно походу 1354 р.). Умовне започаткування літопису Вінниці з 1363 року пов'язане з намаганням Великого Литовського князівства утвердити своє володарювання на Поділлі, укріпити обороноздатність регіону. Міста існували напередодні: давньоруська „археологічна“ Вінниця у межах староміської території — за 150 років напередодні литовської експансії, безперервна Вінниця під управлінням отамана — близько десятиліття перед загарбанням Поділля Литвою. У сенсі обрання критерієм для організації міста наявності його адміністративної й самоврядної функцій дата „не пізніше 1355 р.“ є вірогідною.
Цікавими постають непрямі свідчення першоджерел про долитовську князівську протекцію над вінницькою територіальною громадою, що являла „насамперед земельну громаду“ (В.Отамановський). Серед писемних документів XIV ст. для Вінниці найцікавішими є: Список міст руських, складений близько середини, відредагований наприкінці століття, який зафіксував територіальні здобутки Русі, у тому числі ХІ-ХІІІ ст.; грамота Гринькові Сокілецькому від Федора Коріятовича 1391 р., у якій згадується „княгиня Вінницька“ (що саме по собі наводить на думку про долитовську феодальну належність Вінниці; грамота виявлена у Національному архіві Республіки Білорусь у 2001 р.); повідомлення „Повісті про Поділля“ з русько-литовських літописів про посадження князем Вітовтом старост у Брацлаві, Сокільці та Вінниці (події 1393 року).
1545 року у Вінниці налічувалось 273 будинки, через сім років — 429. Перший замок було споруджено на високому місці лівого берега. За першим описом Вінниці в люстрації Київської землі 1471 р., а також за описами (польськими „люстраціями“) вінницького замку XVI ст., що відповідають археологічним даним, відомо, що укріплених лівобережних осередків було два: на пагорбі у межиріччі Богу-Вєніци (Південного Бугу — Віннички) та на скелі у межиріччі Богу й потічка (Замкова гора). Староміська скеля була місцем давньоруського града і „замку Вєніца над рікою Богом“ від часів К.Острозького (протягом 1512—1580 рр.) У1565 році місто стає повітовим центром Брацлавського воєводства. У 1558 році з метою підсилення захисту від ворогів була запланована нова фортеця на острові Кемпа, зі спорудженням якої 1604 року дістало захист „Нове місто“, що виникло на рубежі XVI—XVII століть на правому березі Південного Бугу (ймовірно, напередодні перенесення воєводських установ до Вінниці 1598 р.); продовжувало розвиватись „Старе місто“ на лівому березі.
За Люблінською унією 1569 року Вінниця входила до складу Польщі і з 1598 року була центром Брацлавського воєводства. Про її відчутну роль у господарському житті краю засвідчують надані у 1580, 1593 і у 1634 роках привілеї безмитної торгівлі на всій території польсько-литовської держави і утвердження Магдебурзького права у 1640 році.
Католики у 1617 та 1624 роках завершили будівництво двох монастирів, у 1642 відкрили єзуїтський колегіум. Серед православних віруючих наростала популярність вінницького братства Кузьми й Дем'яна, яке з останньої чверті XVI століття утримувало українську братську школу. У 1616 році засновано православний чоловічий монастир на честь Вознесіння Господнього, а у 1632 православний жіночий Благовіщенський монастир. Завдяки зусиллям відомого діяча культури Петра Могили та брацлавського підсудка Михайла Кропивницького у 1632 році відкрито православний колегіум. 7 липня 1648 року до Вінниці вступають частини військ Богдана Хмельницького на чолі з полковником Максимом Кривоносом і вона стає сотенним містом Кальницького полку. Героїчну сторінку в історію боротьби українського народу за незалежність вписали вінничани у березні 1651 року, коли у ході оборони міста 3-тисячним козацьким полком під проводом полковника Івана Богуна було вщент розгромлено 20-тисячне польське військо. У 1643 і 1653 рр. Вінницю відвідав Богдан Хмельницький, котрий після цієї перемоги сказав: „Тебе славний полковнику, не забуде народ ніколи“. Протягом 1653–1667 рр. Вінниця була полковим містом гетьманської держави.
В 1711 р. Вінницю без бою було зайнято армією гетьмана Пилипа Орлика, під час його похода на Правобережжя проти російської влади.
Після другого розділу Польщі (1793 рік) Поділля і Брацлавщина відійшли до Російської імперії і утворили Подільську губернію. До західної частини губернії увійшло Подільське воєводство, в східну — Брацлавське. Вінниця стала губернським містом, але пізніше переведена в штат повітового міста (адміністративним центром губернії став Кам'янець-Подільський). У 1798 році в місті упроваджено „Городове положення“.
Вінниця зародилася на лівому березі річки Богу (тепер Південний Буг). Кількасот років тому місто перейшло й на правий берег, де розташовувалося так зване „Нове місто“ (тепер — Середмістя).
Вінниця на рубежі XIX-ХХ століть
Докладніше про цей час — стаття Вінниця на рубежі XIX—XX століть
Спорудження в 1871 Києво-Балтської залізниці та відкриття залізничного сполученняКозятин-Здолбунів сприяло потужному економічному зростанню Вінниці. Вінниця стала центром регіону, де стрімко розвивалася цукрова галузь, значною мірою завдяки німецьким інвестиціям. За останні 40 років XIX століття Вінниця економічно зросла майже в три з половиною рази. Центр міста, зокрема навчальні заклади, театр, готель, водонапірну вежу будує талановитий архітектор Григорій Артинов.
З початком світової війни 1914 року місто стає адміністративним центром Подільської губернії, з огляду на прифронтове розташування Кам'янця.
Бурхливі події відбувались у Вінниці протягом 1917–1920. Владу утримували революційні комітети, ставленики австро-угорських військ, денікінської армії. На владу у Вінниці претендували три структури:
- Рада громадських організацій (голова — З. Грохольський);
- Подільська губернська українська Рада (голова — Д. Маркович);
- Рада робітничих і солдатських депутатів Поділля (голова — Є. Едельштейн).
Пізніше Вінниця на досить складному етапі Української революції (листопад 1918 — травень 1920 рр.) тричі ставала місцем перебування урядових структур Української Народної Республіки і саме тут, у готелі „Савой“, ухвалювалися принципові, доленосні для національної державності рішення.
Вінниця була столицею України. З 2 лютого 1919 року Директорія УНР переїхала до Вінниці, через складну політичну обстановку. Директорія тоді була найвищим органом державної влади, тому на цілий місяць Вінниця стала столицею України.
Комментариев нет:
Отправить комментарий